Це сталося наприкінці серпня 1989 року. Служив я тоді командиром електротехнічного дивізіону на підводному човні «К-264».
Човен більшу частину часу перебував у морі. Інший раз по двісті з гаком доби за рік намотували. Але в той день, коли стався випадок, про який я розповім, підводний човен знаходився на базі. Може, плановий попереджувальний огляд і ремонт проводилися, вже точно не пам'ятаю.
Для забезпечення живучості підводного човна залишився я в складі бойової зміни вахтовим інженером-механіком. Так належить. Провели ми з черговим по кораблю капітан-лейтенантом Євгеном Максаковим двогодинне відпрацювання корабельної вахти по боротьбі за живучість, і я піднявся на пірс подихати свіжим повітрям.
Втім, свіже повітря - поняття відносне. У Приморському краї в серпні спекотно. Температура повітря сягає 30 градусів, а то й вище. Вода за бортом - за 20 градусів, тому всередині човна спекотно. Особливо в енергетичних відсіках - реакторному і турбінному. Ось і тягне нас нагору, хоча і там не прохолодно.
Стояла напрочуд тиха погода. Красиве ясне зоряне небо. По небесних світилах можна було проводити штурманські тренування. Тишу порушував лише віддалений рокот вертольотів, які сідають на авіаносний крейсер «Новоросійськ». Крейсер стояв у затоці Стрілок, а у вертолітників, мабуть, за планом були нічні польоти. Їх бортові вогні ясно виднілися в ночі.
Спустившись з човна на пірс, я присів на кожухи, що закривали кабелі електроживлення. Добре! Принаймні, не так спекотно, як на човні. Вертолітні вогні борознили нічне небо.
Тут з темряви виринула фігура помічника чергового за з'єднанням. Того вечора ці обов'язки довелося виконувати капітану 3-го рангу Володимиру Черноливському, командиру електромеханічної бойової частини підводного човна «К-178». У нас в дивізії її називали «Шатл».
Володимир вже закінчував обхід кораблів. Наш човен був останнім на його шляху. Побачивши мене, він попросив:
- Викличте, будь ласка, чергового з вахтовим журналом нагору.
Потім присів поруч. По «Каштану» (засіб внутрішнього зв'язку) я викликав чергового, а поки він піднімався, ми про щось розмовляли з Володею. Максаков з журналом з'явився досить швидко. Чорноливський почав робити запис про своє прибуття. Ось тут-то все і сталося.
Через мису Корнільєва, через саму його скелясту макушку, під кутом градусів сорок п'ять до горизонту, почало дуже повільно виповзати якесь світиться багрово-червоне утворення конусоподібної форми. Дивно, але вертольоти, які злітали і сідали на крейсер, ніяк на це явище не реагували і спокійно займалися своєю справою.
Стало тривожно. Я не знав, що робити. Володя Черноливский, сидящий рядом, тоже явно чувствовал себя не в своей тарелке. Про всяк випадок я наказав черговому кораблю і верхньому вахтенному спуститися всередину підводного човна, загерметизувати його і чекати додаткових вказівок. Сам з Черноливським залишився нагорі. Потрібно ж комусь спостерігати за тим, що відбувається. Тим більше щось підказувало: це не ядерний вибух і не використання якоїсь нової зброї проти нас.
Тим часом багрова освіта так само повільно, як і з'явилося, пішла назад за мис Корнільєва. Залишилася тільки мерехтлива аура. Але і вона години через дві розсіялася. Що це було? Запуск ракети? Але до найближчого космодрому далеченько. Випробування нової американської зброї? У той час ми частенько влаштовували під водою дуелі з американцями. Вони регулярно паслися біля наших берегів. Але не прямо ж на нашій базі!
Коли зникла і аура, верхнього вахтенного повернули на місце, човен розгерметизували, запустили батарейну вентиляцію. Обстановка нормалізувалася.
Досить довго ми з Володимиром ламали голови над ситуацією, але так толком до якогось висновку і не прийшли. Хоча я наполягав на тому, що це відчували якусь протикосмічну зброю. У ті роки в Примор'ї було безліч військових частин, у тому числі і частина протикосмічної оборони.
Незабаром ми знову пішли в море, і подія якось забулася. Лише недавно, багато років потому, я згадав його і припустив: а може, це НЛО прилітав? Кажуть, вони часто паслися біля наших баз. А ми тоді і не знали про таке явище...