Етика автономна (греч. autos - сам і nomos - закон) - тип етичної теорії, яка обґрунтовує мораль, виходячи з її власних законів, надає її принципам самодовліючий сенс.
Протистоїть гетерономній етиці (греч. heteros - інший), що пояснює моральність із зовнішнього по відношенню до неї початку. Прикладами гетерономної етики можуть служити гедонізм, евдемонізм, утилітаризм, згідно з якими моральність має похідний характер і виводиться відповідно з понять насолоди, щастя, користі.
Ідея автономної етики міститься вже у поглядах англійських моралістів XVII-XVIII ст. (Шефстбері, Хатчесон та ін.), в яких постулювалося існування особливого морального почуття, незалежного як від соціальних умов, так і від тілесної організації людини; тим самим мораль інтерпретувалася як щось початкове.
Розгорнуте обґрунтування автономності моралі було дано Кантом. На противагу превалюючій етичній традиції і в прямій полеміці з поглядами французьких матеріалістів, які виводили мораль з «природи людини». Кант приписує їй доопитний, апріорний статус: не моральні принципи повинні бути приведені у відповідність з фактами людського буття, а, навпаки, саме людське буття має стати втіленням спочатку самоочевидних моральних принципів. Своїм висновкам Кант надає також моралістичний сенс, вважаючи, що поведінка є моральною тільки тоді, коли вона мотивована виключно повагою до морального закону (категоричний імператив) і вільно від позаморальних спонукань - себялюбія, прагнення до щастя, соціально-престижних моментів тощо.