Вся спостережувана поведінка людини складається з рухів. Рухання як вираз емоцій сягає корінням доісторичного періоду. У стародавні часи рухи використовувалися в релігійних обрядах для висловлення вихваляння, переходів і мук. Шамани танцювали з метою вигнання злих духів. З часом ці церемоніальні танці ритуалізувалися, стверджуючи індивідуальну ідентичність і спільність, і до теперішнього часу продовжують служити цим цілям.
Народження сучасного танцю і початок танцювальної терапії пов'язують з періодом, коли Айседора Дункан, стиль якої ґрунтувався на вираженні внутрішніх почуттів, з'явилася - експресивна і боса - на західній сцені. Танцтерапевти виходять з того, що тіло є сховищем пам'яті довербального матеріалу, який стає доступним індивідууму завдяки руху, не будучи спочатку профільтрованим через мову. І.Д. Алперсон вказує, що «перевагою рухів є те, що вони не вимагають дефініції перед виразом, як при вербалізації». Індивідуум може досліджувати себе безпосередньо, перебуваючи в стані постійної зміни. В ході цього динамічного стану виникають нові шляхи самосприйняття і, отже, поведінки. Інсайти, що виникають завдяки досвіду руху, потім обробляються вербально. Немає принципової різниці між танцювальною і руховою терапією з музикою і без неї: обидві є холістичними.
Танцтерапевти працюють з усіма віковими групами, діагностичними категоріями пацієнтів і фізично недостатніми людьми і впливають рухом і танцем на емоційні, когнітивні та фізичні розлади.