Блювота являє собою непростий фізіологічний процес, не остаточно ще досліджений вченими. При цьому факторів, що провокують блювоту, досить багато. Тому блювота не може розглядатися як ознака якоїсь поодинокої недуги. Вивчення цього рефлексу почалося після другої світової війни, оскільки саме в цей час морська і повітряна хвороба значно ускладнили ведення військових дій. Таким чином, було з'ясовано, що існує три типи блювоти:
- нервова або центральна,
- блювота, як ознака інтоксикації,
- блювота рефлекторна.
Під час вкачування активізується вестибулярний апарат, що передає нервове збудження в блювотний центр. У даний процес залучені такі речовини як гістамін і ацетилхолін. У зв'язку з цим, препарати, що переважають нервові закінчення, чутливі до даних речовин, зупиняють блювоту. При вкачуванні також можуть допомогти і заспокійливі препарати на основі м'яти, наприклад, валідол. Для призначення протирвотного засобу першочергове значення відіграє діагноз. Якщо блювота викликана роздратуванням органів травлення, допомагають в'яжучі та обволокуючі препарати, локальні знеболювальні. Якщо блювота центрального типу, призначаються нейролептики (галоперидол, хлорпромазин), що зменшують чутливість блювотного центру і деяких ділянок головного мозку. У русі нервових імпульсів до головного мозку одну з найважливіших ролей виконують серотонін і дофамін. У зв'язку з цим як протирвотні препарати використовують препарати, що переважають дію даних речовин на нервові закінчення. Досить дієві в якості протирвотного блокатори дофамінових рецепторів, такі як метоклопрамід, домперідон, тіетилперазин, досить сильні такі препарати, як ондансетрон, гранісетрон, тропісетрон, що впливають на рецептори, чутливі до серотоніну.