Розповідає Є.Мінченко, за матеріалами газети «Версія»: "Я вже не пам'ятаю, звідки виписав нетривіальну думку про те, що в кожному з нас приховані як би три людини: той, яким його сприймають інші люди; той, яким він сам себе сприймає; і той, найприхованіший, містичний і реальний, який і є насправді.
Тому дуже важливо ставитися до самого себе насамперед як до великої загадки... Думаю, все сказане, як не можна краще, може послужити свого роду вступом до історії, яку я наконец- то зважився розповісти, історію неймовірну і тим не менш що сталося насправді...
Це сталося напередодні Нового, 1943 року. У Сталінградській битві вже стався корінний перелом: від оборони наші війська перейшли в наступ. І, цілком ймовірно, командуванню постійно були потрібні свіжі розвіддані про супротивника. В один з рейдів у тил ворога групи розвідників, у складі якої був Анатолій М., втратила бійця.
Смерть завжди дурна, а тут виявилася ще дурнішою. Сліпа куля, яка прилетіла невідомо звідки, потрапила Колі Іванову прямо в серце. У пурзі, що розігрався не на жарт, який намагався збити розвідників з ніг і боляче секущий їх по обличчях, бійці стали копати в снігу могилу. Ледве трималися від втоми на ногах, розвідники вже не могли продовжити промерзлу і дзвенячу, як панцир, землю і поховали товариша прямо в заметі.
А до вечора, коли їх сили були під кінець, вони набрели на рибальську хібару, що притулився до крутояру неподалік від очеретяних заростей на березі Дона. У кімнатці сіли на підлозі, виставивши автомати і притиснувшись один до одного, намагаючись хоч трохи зігрітися. І вдруге - стукіт у двері, яку розвідники притиснули про всяк випадок лавкою. Всі четверо схопилися за автомати. І тут виразно почули голос Миколи Іванова: - Ну що ж ви, хлопці, мене залишили в заметі. Мені холодно. Впустіть погрітися...
У розвідників, які бачили на своєму фронтовому віку всяке, поповзли мурашки по тілу. Їм несподівано стало спекотно. Вони твердо переконалися, що їхній товариш мертвий. Вони бачили засклені очі. А тут його голос... Розвідники кинулися до дверей. Відкрили- нікого, тільки завивання вітру, що кидається оберемками снігу.
Сіли. Закурили. І стук у двері. І снова- голос Іванова. І знову за дверима - нікого. Тільки вітер і сніг... І хоча стукіт більше не повторився, до ранку, незважаючи на смертельну втому, заснути розвідники вже не могли. І лише на світанку вони ніби перекинулися в сон, що тривав всього півгодини.
Прокинувшись, бійці обережно виглянули з халупи. Вітер ослаб. Лише диміла легка поземка. Жодних слідів у свого тимчасового притулку розвідники не виявили. Незабаром їхні білі маскхалати розтанули серед заметів. Розвіддозор продовжував свій пошук...
Цю історію мені розповів колишній товариш по службі, той самий Анатолій М., про якого я тут вже згадував. «Якщо будеш писати, не називай мого прізвища, а то ще подумають про мене чорт - ті знає що...»
Нещодавно полковник у відставці Анатолій М. помер. Кажуть, що перед смертю він все кликав якогось Миколая «...»