Наприкінці 80-х і в 90-х роках я, працюючи в Службі соціально-психологічної допомоги («Служба довіри»), займався в тому числі і проблемами молодіжних самогубств. І бувало дуже важко пояснювати «підростаючому поколінню» необхідність все-таки не поспішати з відходом «у кращий зі світів», а спробувати прожити відпущені їм батьками і долею життя. І ось одного разу, якраз на «зламі історичних епох», в моєму кабінеті опинилася 14-річна Оксана, яка встигла здійснити вже дві спроби суїциду. Батьки - підприємці-початківці у видавничому бізнесі - жахливо розповідали, що їхня дочка з 13 років «стала якась не така»: всіх сторониться в класі, різко знизила успішність, почала висловлювати занепадницькі думки, а потім «стала хапатися то за бритву, то за таблетки»...
Все це було схоже на так звану «пубертатну депресію». Але дівчинка не дуже-то йшла на контакт, та до того ж категорично відмовлялася від прийому будь-яких ліків («що я, хвора, чи що?!»). На щастя, мені вдалося поступово знайти потрібну тональність у розмові, і проведені психотерапевтичні заходи виявилися дієвими. До того ж з'ясувалося, що вона, як і я, любителька літератури, а особливо фантастики. І саме в «фантастичному ключі» вона сприйняла розмови про те, що таке душа і що головне завдання людини - дати їй необхідний час, щоб «визріти»... У підсумку Оксана непогано закінчила 8-й клас і вступила в поліграфічний технікум. Але і тут виникли проблеми - перша нещасна любов, нерозуміння і неприйняття співкурсниками цієї романтичної дівчини-підлітка, яка до того часу захопилася ще й поезією. І знову батьки привели її до вже знайомого ним кабінету соціально-психологічної допомоги. І хоча Оксана не робила нових спроб піти з життя, але їх лякав дивний зміст її «релігійних віршів». А вони були дійсно незвичайні не тільки за змістом, а й за формою. Дивувала стилістика: здавалося, ніби їх написала релігійна панянка кінця XIX - початку XX століття. «Чи не шизофренія у неї?!» - в жаху запитували батьки. Але ні, симптомів цього серйозного психічного захворювання у Оксани не виявлялося. Хоча депресивна реакція на першолюбний ефіаскоунеї, звичайно ж, була. ПРАБАБКІНО СПАДКОНОВЕ все обійшлося без хімічних препаратів. І вже через місяць ця молода пацієнтка зникла з уваги. Правда, не назавжди. Минуло трохи більше року - і батьки Оксани знову нагадали мені про свою дочку. Але досить дивним чином: вони попросили приїхати до них в гості. Заінтригований їх короткою розповіддю про подію, я все-таки не встояв. І тоді вони відвезли мене... ні, не до себе в квартиру, а в далеке глухе село на кордоні Московської і Тверської областей. Дорогою розповіли, що нещодавно вступили у спадок, отримавши там старий домішко від якоїсь чи то двоюрідної, чи то троюрідної бабки. У цьому, майже врослому в землю будиночку, на горищі вони виявили старий сундучок, в якому крім декількох недорогих брошок, браслетів і фотографій були ще й два пожовклих альбоми... з віршами. І, що найголовніше, батьки Оксани, завбачливо захопивши настільки незрозумілі їм «вірші» своєї дочки, попросили мене порівняти їх з виявленими в альбомах віршами. І ті виявилися практично ідентичними! Але як це могло статися? Адже ніхто з них, а тим більше Оксана, і не підозрювали про цю спадщину. І звичайно ж, дівчинка ніяк не могла переписати вірші прапрабабки. Яка, до речі, за спогадами старожилів цього села, незабаром після революції повісилася саме в цьому будинку, саме на цьому горищі. Схоже, що в цьому випадку мова могла йти тільки про незвичайну форму реінкарнації. Але, можливо, і не прямий, оскільки, як вдалося дізнатися батькам Оксани, в 30-х роках ще одна їхня далека родичка добровільно пішла з життя. ЧУЖІ ТА БУДДИЗМ прийнято вважати, що при народженні людського організму відбувається злиття «жіночих» і «чоловічих» душ яйцеклітини і сперматозоїда. Цей процес називається інкарнацією, оскільки в результаті утворюється одна загальна душа. Що ж стосується більш звичного нам слова «реінкарнація» (тобто переселення душі в нове фізичне тіло), то повного перевтілення взагалі бути не може. Саме «вселення» в живий організм осколка «розірваної» душі і слід називати реінкарнацією. Іншими словами, не буває витіснення власної душі заподіяння чужою душею. Однак цілком можливе злиття вселеного осколка з душею «господаря». Цей варіант відбувається за відповідної сумісності двох душ і може вважатися найбільш сприятливим результатом реінкарнації, оскільки «господар» при цьому «збагачується», отримуючи величезний обсяг інформації, яка може бути використана ним у життєвій практиці. У цьому випадку і відбуваються чудеса, подібні до описаних вище.Втім, при злитті душ не виключена поява у «господаря» і деяких негативних властивостей - поганих звичок і нахилів. А ось співіснування двох різнорідних душ в одному організмі часом загрожує негативними, болючими наслідками, в т. ч. і виникненням роздвоєння особистості. До речі, душа дитини сама ще не володіє достатніми можливостями для захисту від вселення чужого осколка душі. Ще в 1906 році лікар Дункан Макдуґалл з американського міста Хеверхілла, штат Массачусетс, провів ряд експериментів, намагаючись з "ясувати масу людської душі. У середньому ця цифра склала близько 5,5 золотника, що відповідає 21 р. Але в 1990 році інший американський лікар, Лайелл Уотсон, який досліджував біоплазмовий двійник людини, що покидає тіло в момент закінчення агонії, виявив, що тіло людини після смерті втрачає у вазі 2,5-6,5 р. А в 1991 році в біофізичній лабораторії Марбурзького університету в ФРН, що теж займалася «вловлюванням» душ вмираючих, уточнили: вага душі дорівнює 2,66 г. До речі, автору цієї статті пощастило перебувати саме в цей час у службовому відрядженні в цьому найбільшому в Європі університеті, знаменитому ще й тим, що тут отримували знання Михайло Ломоносов і Борис Пастернак. Душа обязана трудиться, чтоб в ступе воду не толочь, Душа обязана труд И день и ночь, и день и ночь!.. И в этой лаборатории мне довелось собственными глазами увидеть результаты этих необычных исследований! - це своєрідна інформаційно-енергетична субстанція, мікролептонова структура, яка повинна «визріти» в матеріальній оболонці, як прекрасний метелик, що потім випархює з гусениці. І вона дійсно повинна гарненько потрудитися, щоб дозріти. А душі самогубців, подібно до незрілих підлітків, або мучаться неприкаяністю (і це «стінні привиди», «мятущиеся душі»), або в силу своєї недозріло-сті «хуліганять», здійснюючи безглузді дії (так багато хто в наші дні пояснює явища «галасливого духу» - півтергейста). Адже такі душі не можуть покинути цю землю і піти в єдиний інформаційний енергетичний простір, наявність якого передбачив ще наш знаменитий академік Володимир Вернадський, який називав його «ноосферою». Один, підтверджений серйозними вченими, мабуть, з числа найбільш незвичайних. 13 грудня 1944 року в передмісті Парижа йшов з життя знаменитий російський художник, який залишив Радянську Росію ще в 1921-му, - основоположник абстракціонізму Василь Кандинський (до речі, троюрідний брат знаменитого психіатра Віктора Кандинського, який вивчав шизофренію, що страждав нею і покінчив життя самогубством). А в цей же час нікому не відомого бранця німецького концтабору, 18-річного рядового американської армії Девіда Пелендайна, який не подавав ознак життя, звільнили концтабір солдати союзницьких військ вантажили разом з іншими трупами в спеціальний вагон, щоб вивезти їх з табірної території і захоронити. Ось тільки на останньому подиху художника «труп» молодого солдата несподівано застогнав і заворушився. «Воскреслий» солдат був переведений у військовий госпіталь у Відні, а потім відправлений для доліковування в Мічиган (США). Але найцікавіше те, що, коли ще у Відні Девід Пелендайн вперше прийшов до тями, він, на подив лікарів, заговорив... російською мовою, повідомивши, що він - Василь Кандинський, як, звідки цей юнак, який народився від білошкірого батька і матері-індіанки з племені навахо в індіанській резервації Чинлі (штат Арізона), міг дізнатися нашу «велику і могутню мову»?! А тим більше звідки він, який не хапав зірок з неба і насилу вивчився на картографа, міг почути про цього російського художника?! Але як би там не було, коли більше ніж через два роки Девід остаточно прийшов до тями в Мічиганському госпіталі, він...попросив принести йому папір, пензлі і фарби і тут же став писати в стилі російського абстракціоніста! Правда, російська мова до цього часу Девід Пелендайн вже забув. Більш того, остаточно одужавши, Пелендайн почав... грати на піаніно, до якого раніше ніколи не торкався. Причому одним з улюблених його занять стало аранжування музики місцевого оркестру. Як не дивно, свого часу Василь Кандинський займався тим же! В результаті не мав ніякої спеціальної освіти індіанець став працювати викладачем мистецтв в Арізонському коледжі)!), а через деякий час ще й відкрив власну художню студію. Ну а картини його в стилі Василя Кандинського користувалися таким успіхом, що тільки знаменитий нью-йоркський музей Соломона Гуггенхейма придбав 130 його полотен. Картини, створені ним, є ще й у музеях Гамбурга, Парижа і Токіо! До речі, вже будучи в досить зрілому віці, Пелендайн зазнав регресивного гіпнозу. І магнітофонна стрічка зберегла унікальний запис, де голосом Кандинського з яскраво вираженим російським акцентом Девід розповів про те, що душа художника вдихнула життя в тіло юнака, який дійсно гинув від побоїв і мук.