У 1960 році в Західній Вірджинії астроном Френк Дрейк (Frank Drake) здійснив першу систематичну наукову спробу перевірити небеса на наявність позаземного життя.
Сьогодні пошуки позаземного розуму, які вимагають значних вкладень грошей і надії, являють собою найсміливішу спробу поставити питання про те, чи ми одні у Всесвіті або десь на далекій планеті за межами нашої галактики колись теж зародилися якісь форми розуму.
Деяким одного чіткого знака - незвичайного сигналу у фоновому шумі всесвіту - достатньо для того, щоб назавжди змінити свій погляд на всесвіт і місце людства в ньому. Тим часом християнам потрібно набагато більше часу і доказів, щоб змусити їх переглянути свою систему світогляду.
Вони щиро вірять у біблійне розуміння місця людини в цьому світі, а також у те, що унікальні явища народження, смерті і воскресіння Христа підтверджують особливі взаємини між Богом-творцем і його земним творінням. Мислитель кінця 18 століття Томас Пейн (Thomas Paine) оголосив у своєму «Столітті розуму», що кожен, хто вважає себе одночасно справжнім християнином і розумним прихильником ідеї існування інших світів, насправді не є ні тим, ні іншим.
Книга Девіда Вілкінсона (David Wilkinson) стала певною мірою відповіддю Пейну. Девід Вілкінсон, професор теології та релігієзнавства з університету Дарема, одночасно є і астрономом, і християнином. У нього є ступені доктора наук у галузі теоретичної астрофізики і теології.
У своїй книзі він робить спробу вивчити, як новітні відкриття у сфері пошуків позаземного розуму вплинули на християнську систему поглядів. Будучи методистом, він ретельно вивчив усі наукові дані з цього питання і запропонував нам докладний аналіз досягнень у цій сфері через призму християнської віри.
У 3 столітті до нашої ери грецький філософ Епікур написав: "Існує нескінченна безліч світів, які схожі і не схожі на наш... Ми повинні вірити в те, що в усіх цих світах є живі істоти ". Люди задумувалися про можливість існування життя за межами нашої планети протягом 2,5 тисячі років.
Якщо міркувати логічно, то нескінченність передбачає можливість того, що десь далеко - в нашому або паралельному всесвіті - сили, які дали початок нашому існуванню, могли також привести до появи маленьких зелених чоловічків або інших, невідомих нам форм життя.
Як зазначає Вілкінсон, філософи і вчені, які належать до юдейсько-християнської традиції, часто були основоположниками такого світогляду, оскільки їхня віра у всемогутнього і милосердного Бога приводила їх до думки про те, що в природному світі закладено внутрішній порядок, і змушувала їх вірити в Його здатність створювати життя по всьому всесвіту.
У зв'язку з виникненням подібних ідей люди розділилися на два табори. Деякі християни, які вірили в біблійні розповіді про існування особливих стосунків між Богом і людиною, вважали подібні заяви блюзнірством і спробою оскаржити центральне місце Землі в божественному плані (1600 року Джордано Бруно спалили на багатті за його зухвалі ідеї.) З іншого боку, біологи-еволюціоністи, починаючи з Чарльза Дарвіна і до сучасних вчених, вели мову про безліч факторів, здатних перешкодити зародженню життя в принципі - не кажучи вже про розумне життя.
Деякі сучасні космологи вважають справжнім дивом те, наскільки ідеально зійшлися всі фактори у випадку з нашою «населеною» планетою, тому вони практично впевнені в тому, що цього не може статися ніде більше за її межами. За словами Вілкінсона, навіть якщо б ми знайшли сліди примітивного життя на Марсі, нам би варто було пам'ятати про те, що «між археями і бухгалтерами пролягає довгий шлях».
Варто сказати, що Вілкінсон намагається захистити пошуки позаземного розуму з усіх боків. Стоячи однією ногою на скелі науки, він наводить наступний парадокс, запропонований 1950 року фізиком Енріко Фермі (Enrico Fermi): якщо розумне життя існує не тільки на Землі, то «де ж всі інші?» Стоячи іншою ногою на скелі віри, він вивчає, як християнські мислителі розширювали межі спасіння до найвіддаленіших куточків відомого і невідомого нам всесвіту, сподіваючись на те, що на інших планетах, можливо, не ні яблук, ні гріха.
Складність полягає в тому, що книга Вілкінсона ніби розпадається на дві частини. Суперечності між емпіричною наукою і захисниками християнства посилюються ще й тим, що Вілкінсон приділив надмірну увагу дурним теоріям про НЛО та інші фантазії, не представивши при цьому аналізу поглядів інших світових релігій. Його аргументи виглядають швидше надмірно докладними, ніж відточеними. Крім того в деякі моменти він наводить тільки імена відомих людей, яких він цитує, тому читачеві доводиться шукати про них додаткову інформацію, щоб зрозуміти, яке місце вони займають у цій суперечці.
Залишаючись вірним вченню засновника методизму Джона Веслі (John Wesley), який наполягав на тому, щоб охочі повірити в ідею існування позаземного життя не були в цьому настільки впевнені, Вілкінсон займає позицію обережного агностика. Проте читач розуміє, що для Вілкінсона, як і для багатьох християн, «вічне мовчання нескінченних просторів», як говорив Паскаль, несе в собі швидше гігантську екзистенціальну загрозу, ніж необхідність ставити під сумнів центральне становище Землі у всесвіті в разі, якщо позаземний розум буде знайдений.