Напевно ви помічали, що якщо дорослій людині дати в руки сучасний гаджет останньої моделі - смартфон або щось подібне, то він без інструкції або докладних пояснень розбиратися в ньому буде дуже і дуже довго.
А якщо та ж «іграшка» потрапить до рук дитині, то ніяких пояснень не буде потрібно - дитя саме зрозуміє, куди і як треба натискати, та ще й самостійно виявить купу незнайомих господарю гаджета функцій. Цей парадокс може пояснити теорія британського доктора біології Руперта Шелдрейка.
Щуряча телепатія
Для початку доктор Руперт Шелдрейк геть відмів вигадки на зразок таких: «Наші діти комп'ютер з народження освоюють, а ось ми тільки-тільки...» - та інше. Справа не в комп'ютерах - так було завжди. Наприкінці XIX - початку XX століття, коли дорослі шарахалися від «чавунок» і «бісівської» електрики, підлітки моментально освоювали новинки технічного прогресу.
Чому? На це питання доктор Шелдрейк і спробував знайти відповідь, використовуючи в якості піддослідних звичайних лабораторних щурів.
Суть досвіду, що тривав ні багато ні мало цілих 20 років, полягала в наступному. Покоління за поколінням щурів навчали проходити досить складний лабіринт. Перші піддослідні справлялися із завданням досить довго, наступні пробігали лабіринт вже більш активно, третє покоління знало всі перепони, як свої власні лапи.
Здавалося б, що тут загадкового? Люди похилого віку навчали молодих проходити лабіринт, а молоді, в свою чергу, чудово освоювали науку і передавали її далі - нічого дивного, спадкоємність поколінь... До того ж щури завжди відрізнялися розумом і кмітливістю, так що сенсацією тут начебто і не пахне.
Насправді все було набагато цікавіше. Адже за абсолютно глухою стінкою, що відокремлює вольєр з піддослідними щурами від решти світу, знаходився ще один вольєр. Там теж жили щури, набрані буквально з вулиці і на короткий час.
Вони не мали ніяких контактів з «першопрохідцями» по лабіринту і основним контингентом випробовуваних, але, що дивно, молоді «вуличні» щури так само швидко навчалися долати перешкоди, як і ті, хто сидів з досвідченими «старими», і іноді навіть перевершували їх. Звідки вони брали свої знання? Адже їх нікому було вчити.
Наука про життя
Ґрунтуючись на цьому досвіді, Руперт Шелдрейк написав книгу «Нова наука про життя», яку зустріли академіки в багнети. Це не дивно: адже Шелдрейк покусився на святе, своєю книгою він намагався «проштовхнути» телепатію - псевдонауку - у світ офіційної науки.
Шелдрейк пояснював високу навчаність молодих щурів тим, що коливання мозку, що несуть інформацію про набутий досвід, передаються їх одноліткам через особливий механізм біологічного резонансу.
Тобто молоді люди (йдеться вже про наших дітей) опановують щось нове зовсім не завдяки своїй посидючості або жадобі знань (що, до речі, за підлітками за всю історію людства жодного разу не спостерігалося), а саме завдяки біологічному резонансу. Кожна дитина, яка дізнається щось нове, неусвідомлено телепатично передає це знання своїм товаришам, які живуть неподалік.
Звучить абсурдно (саме тому книгу Шелдрейка оголосили псевдонауковою, і вона була заборонена), але ця теорія пояснює і ще один момент нашого життя: те, що ми називаємо «потрапити в погану або хорошу компанію». Адже відомо, що в середовищі вуличних хуліганів та алкоголіків діти дуже швидко самі стають хуліганами та алкоголіками, а в оточенні розумних і просунутих однолітків - самі розумнішають на очах.
Значить, справа не в спадковості, а в оточенні, і не тільки в бажанні наслідувати, але і в впливі на мозковому рівні. У всякому разі, досліди з щурами підтверджують цю теорію, але що діється в нашому мозку насправді - відповідь на це питання поки ще не знайдено.