БІОГЕНЕТИЧНИЙ ЗАКОН - закономірність в живій природі, сформульована в 1866 р. німецьким вченим Е.Геккелем і полягає в тому, що індивідуальний розвиток особини (онтогенез) є коротким і швидким повторенням (рекапітуляцією) найважливіших етапів еволюції виду (філогенезу). Незалежно від біогенетичного закону Геккеля ідея паралелізму між розвитком дитини і розвитком людського роду була виражена в психології та педагогіці послідовниками І. Гербарта (Т. Циллер та ін.) в теорії культурних ступенів, що вимагала, щоб етапи виховання відповідали етапам історії культури. У зв'язку з впровадженням в психологію ідей еволюційної біології в кінці XIX - початку XX ст. були зроблені спроби поширення біогенетичного закону на психічний розвиток дитини. Психологи, які стояли на цій точці зору, стверджували, що є відповідність між еволюцією всього живого, зокрема історичним розвитком суспільства, та індивідуальним розвитком дитини. Були запропоновані кілька варіантів паралельної періодизації.
Теорії періодизації
Теорія Штерна
Наприклад, згідно з В.Штерном, в дитинстві виділяється 6 фаз, що відповідають 6 епохам еволюції людства:у перші півроку життя дитина стоїть на щаблі нижчих ссавців (переважання рефлексів, елементарних психічних функцій), у другі півроку - досягає ступеня розвитку вищих ссавців (хапання, наслідування); з другого року він вступає в еру власне людської історії, яку проходить по щаблях первісної історії (2-7 років - вік ігор і казок), античності (молодший шкільний вік), християнства (середній шкільний вік) і сучасності (етап статевого дозрівання).
Існувала також концепція розрізнення етапів розвитку за історичним способом добування їжі: період збирання (до 5 років), полювання (до 12 років), пастушества (9-14 років), землеробства (12-16 років), торгівлі та промисловості (14-20 років).
Теорія рекапітуляції
Серед спроб створення на основі біогенетичного закону наукової теорії виділяються такі: Теорія рекапітуляції (Г.С. Холл і його послідовники) використовувала пряму аналогію з біогенетичним законом Геккеля і розглядала розвиток дитини як обумовлений спадковими причинами процес, перебіг якого визначено основною лінією еволюційного розвитку; найважливіші стадії автоматично відтворюються у строго закономірній послідовності.
Теорія відбору
Теорія відбору (Е. Торндайк) пояснювала наявність аналогії між розвитком севастополя і роду дією однаково діючих сил - випадкових варіацій і доцільного відбору. Відтворення корисних властивостей відбувається в онтогенезі в послідовності, регульованій вимогами пристосування до середовища.
Теорія відповідності
Теорія відповідності (Е. Клапаред, К. Коффка, П. П. Блонський) пояснювала паралелізм онто- і філогенезу загальною логікою процесу розвитку - від примітивних і узагальнених форм до складних і диференційованих.
Педагогічний додаток
Педагогічний додаток біогенетичного закону вилився у вимоги надати дитині можливість зживати архаїчні форми поведінки, мислення тощо. Так, на думку Холла, в іграх дитина повинна зживати нижчі інстинкти як слід тваринного стану людини. К. Гроос показав неспроможність цього погляду стосовно гри; у своїх дослідженнях ігор тварин і людей він дійшов висновку, що біологічне значення гри полягає не в зживанні минулого, а в підготовці та вправі функцій для майбутнього.
Для обґрунтування біогенетичного закону в педагогіці та психології робилися спроби зіставлення фактів вікового розвитку дитини з даними етнографічних та археологічних досліджень. Наприклад, відшукувалися аналогії уявних процесів у дитячому віці і механізмів так званого довогічного мислення у первісних народів, а також дитячих малюнків і наскельних розписів. Останнє послужило основою створення особливої концепції ілюстрування дитячої літератури, що на практиці вилилося в насадження в образотворчій творчості для дітей примітивних формалістичних шаблонів.
Еволюційний підхід до розвитку дитини на основі біогенетичного закону призвів до накопичення великого фактичного матеріалу з життя дітей, що належить до цієї проблеми (атавізми, еволюційні та культурно-історичні паралелі). Однак основні теоретичні побудови виводилися переважно умозрительно. Спроби суворо науковими методами обґрунтувати справедливість біогенетичного закону в психології не забезпечили переконливих доказів на користь такого підходу.
У сучасній вітчизняній психології переважає розгляд психічного розвитку як процесу, обумовленого переважно соціальними чинниками, центральним механізмом якого виступає освоєння (присвоєння) суспільно-історичного досвіду.
У сучасній літературі іноді мимоволі проводяться аналогії, близькі до біогенетичної концепції. Так, у відомому сенсі виправдано порівняння маленької дитини з невмілим і невмілим дикуном, який ще не володіє своїми спонуканнями і якому тільки належить, зіткнувшись з умовами життя в сучасному світі, освоїти різноманітні знання і прийняти соціальні норми. Однак подібні порівняння носять лише характер образної метафори.