Наступного року Бєлгородська область відзначить 60-річчя. До свого пенсійного віку регіон набув статусу території добра і благополуччя і обзавівся другою, практично офіційною, назвою - Святе Білогір'я. Однак так його іменували не завжди - в старовину край злив темним місцем і притулком злих сил. І не без підстав: за свідченнями істориків і священнослужителів, сюди посилали відьом з усієї країни «на вічне життя».
- Те, що раніше на територію Бєлгородської області відправляли відьом, - це факт. Тут було не зовсім чисте місце. Відомо також, що звинувачених у чаклунстві жінок, як правило, відправляли на заслання разом із потомством. Вважалося, що якщо мати мала певні здібності, то і її дітям ці здібності передавалися.
Сьогодні словник дає досить розпливчасте визначення слову «відьма», а вже в старовину під це визначення міг потрапити хто завгодно. Та й служитель храму не зміг відповісти, які саме здібності мала мати жінка, щоб прослити відьмою. За його словами, у церкви не було певних критеріїв, за якими можна було б вирахувати «подружку» нечистого.
Незважаючи на це, і держава, і церква активно з відьмовством боролися. Так, до наших днів дійшла царська грамота в Бєлгород про виправлення моралі і знищення забобонів, відправлена в 1648 році царем Олексієм Михайловичем воєводі Тимофію Бутурліну. Вже за цим історичним документом можна побачити, наскільки невиразним і широким було поняття «забобон» і як різноманітні діяння, за які можна було загриміти в заслання або бути «битим кнутами» (палицями). Грамота починається розповіддю про те, що в Бєлгороді та інших містах і повітах мирські люди стали рідше ходити в церкву і частіше влаштовувати безовські дійства та ігрища. До них, зокрема, відносили скоморошество, спів богомерзьких пісень і навіть качання на гойдалках і мотузках, тобто найрізноманітніші народні забави.
- Та в городех же і в повітах від прелесників і від малоумних людей робиться бісівське сонмище: сходяться багато людей чоловічо і жіночно підлозі по зорях і в ночі, чародіють, з солнечнаго сходу першаго дні місяця дивляться, і в громику громніння на річках і в озерах купаються, чають собі від того здоров'я, і зі срібла вмиваються, і ведмеді водять, і з собаками танцюють, зерню і карти, і шахмоти, і лодигами грають, і безчинне скакання і танцювання, і співають безовскія пісні; і на святому тижні жонки і дівки на дошках скачуть; а від Різдва Христового і до Богоявленьєва дні сходяться чоловічо і жіночно підлозі багато людей в бісівське сонмище по дияволській принаді, багато безовське дійство грають у всякі бісівські ігри; а в навечері Різдва Христового і Васильєва дня, і Богоявлення Господнього клички бісівські кличуть - коляду і таусен, і плугу, і багато людей нерозумні вірують в сон і зустріч, в по(г) лаз, і в пташиній грай, загадки загадують і казки сказують небильні, і порізнословство з сміховинням і блюзнірством, і душі свої такими помраченими і беззаконними справами, і накладають на собі личини і сукні скоморошеське, і між собі вбранні бісівську кобилку водять: і в таких у ганьбах своїх багато людей у блуд впадають і незапноєю смертю вмирають, а в тій принаді селяни гинуть, і з гойдалок багато хто вбивається до смерті.
Грамота наказувала припиняти подібні «бісівські ігрища» повсюдно. А тих, хто продовжить займатися богомерзькими справами, було велено бити кнутами. Найбільш неслухняним загрожувало посилання в «українські міста та опалу». Спалення обійшли білгородських відьом стороною.
- Відьом сюди посилали, але їх не стратили і не спалювали - на Русі все-таки не було інквізиції, як у католицькій Європі.
- Документів про спалення в нашому архіві немає.
Цікаво, що про ведунів, які населяли Бєлгородчину, знають і пам'ятають не тільки вузькі фахівці, які вивчали історію краю, а й самі місцеві жителі. Незважаючи на те що часи полювання на відьом давним-давно минули, люди досі переказують один одному напівісторії-напівлегенди про події тих років, пригадуючи в тому числі конкретні населені пункти, що ставали оплотами чаклунів і магів.
- Бєлгородчину стали активно заселяти наприкінці XVI - початку XVII століття. Тоді тут був голий річ. Сюди, на околиці землі, віддалені від центру, і стали посилати відьом. Наприклад, у Старий Оскіл, у село Рогувате. Або село Білий Колодязь Вейделівського району. Причому про це нам розповіли під час експедицій самі місцеві жителі.
- Якщо конкретніше, посилали в основному в селище Чорнянка Бєлгородської області, причому розпочата була ця кампанія Катериною II.
- Ну, ще й Старий Оскіл торкнулися. Туди посилали відьом, чаклунів і всіх інших з цієї ж серії, так що там теж енергетика не дуже.
Сказати щось більше про відьом, що жили в стародавні часи на Бєлгородчині, фахівці, які вивчають народну культуру, і священнослужителі не беруться. За їхніми словами, цією темою в регіоні майже ніхто не займався: місцеві краєзнавці частіше обходили її стороною, тому вона досі залишається практично невивченою. Крім того, письмово зафіксованого історичного матеріалу для роботи сучасному досліднику дісталося не так вже й багато.
Однак кореспонденту вдалося знайти в архіві «справу про жинку Уляну і чиніння нею чарівництва». Документ датований 1749-1750 роками і складений вже церковним органом - Бєлгородською духовною консисторією. За матеріалами справи, Уляна почала «вчитися чарівництву у черкаськи» (тобто українки), коли жила зі своїм першим чоловіком, мельником, у слободі Мандрівці (сьогодні - село Мандрове Валуйського району Бєлгородської області). У своїх перших свідченнях селянка розповідала, як напускала мор на корів, збирала траву по болотах у день Різдва Івана Хрестителя і заговорювала її. Вона нібито продала душу чортям, використовуючи в своїх обрядах ніж, який втикала в землю. Такі відомості від Уляни отримали в Бєлгородській духовній консисторії. Однак при повторних допитах вона від своїх свідчень відмовлялася, стверджуючи, що обмовила себе в божевіллі. Жінка повідомляла, що «чарівності вчилася, але так і не вивчилася» і ніяких «справ не творила». Про те, що сталося з нею в підсумку, точно не відомо.
Що стосується «справи про Уляну», то її, швидше за все, могли покарати биттям. У тексті, наскільки нам вдалося його розібрати, сказано, щоб «надалі ніхто ніяких чарівників у будинок не приводив, до них не ходив і про чарівності розмов не мав».
Крім цього документа, в білгородському архіві збереглися рапорти з духовних правлінь і монастирів «про отримання і виконання указу про спостереження і прояв у ввірених місцевостях забобонів і помилкових чудес і припинень їх». У Центральному державному історичному архіві України (Київ) зберігаються укази бєлгородського єпископа про викорінення чарівниць і чарівників, датовані 1731 роком.
Як видно, викоріненням відьом і виправленням моралі церква і держава займалися кілька століть. А поклав край темним часам у цих краях, як вважається, святитель Йоасаф, шанований сьогодні як небесний покровитель Бєлгородчини.
- Коли в Білгород приїхав святитель Йоасаф, тут було дуже похмуре, неспокійне місце, яке населяли важкі люди. Але він своєю духовністю, силою своїх молитов поступово перетворював цю атмосферу. Люди почали прагнути виправлення, і духовне життя на Бєлгородчині поступово змінювалося.
Так чи інакше, але не всі бєлгородці вірять, що відьми назавжди зникли з лиця рідної землі. Більше того, багато людей шукають їх і звертаються до них за допомогою в надії вирішити свої проблеми. У регіоні, як і раніше, можна знайти і ясновидців, і знахарів, і чаклунів - людей зі надздібностями на будь-який смак: їх оголошеннями рясніють газети та інтернет, а адреси найсильніших з них місцеві жителі передають по сарафанному радіо. Залишається тільки гадати, перейшли цим людям надздібності від їх попередниць, що населяли в старовину територію області, розвинули вони їх самі або ж, як вважають сучасні священнослужителі, ніяких здібностей у них зовсім немає.
- Ті, хто називають себе магами і чаклунами, або просто шарлатани, які переслідують комерційні цілі, або люди з хворою фантазією. Церква сьогодні не може з ними боротися, вона може лише вмовляти.
Ймовірно, щось від відьом все-таки передалося сучасним жителям Бєлгородчини, нехай не в якості здібностей, але в якомусь іншому вигляді. У всякому разі, деякі твердо в цьому впевнені.
- Коли ми переїхали в Бєлгород з Криму, перше, що мене неприємно вразило, - це огидний характер місцевих жителів. Народ тут виявився хамуватим, схильним - ніби в окремих громадян вселився біс. Пізніше одна знайома, яка володіє екстрасенсорними здібностями, пояснила мені, що в старовину в Бєлгород посилали відьом, що і відбилося на характері наступних поколінь. І таку історію я чула ще не раз від інших людей. Причому говорили вони це як факт.