На сучасному етапі розвитку психіатричних знань прояви психічного інфантилізму належним чином не аналізувалися, обмежуючись традиційним постулюванням недозрілості або несформованості якихось психічних функцій, наприклад почуття обов'язку, самостійності. Незадоволеність його колишнім розумінням пов'язана, по-перше, з тим, що, маючи справу з психічною патологією, психіатри неминуче включали в психічний інфантилізм і найбільш поширені її прояви. До інфантилізму, зокрема, відносили такі прояви некритичності як поверхневість суджень або такий варіант емоційної дефіцитарності як відсутність зацікавленості у встановленні сімейно-шлюбних відносин, тоді як ці ознаки цілком можуть пояснюватися психопатологічним діатезом, поширеність якого в популяції надзвичайно велика. По-друге, для визначення інфантилізму використовувалися зведені описові поняття, які відображають сукупність психологічних (та й мікросоціальних) характеристик, такі як «безвідповідальність» і «несамостійність». Відповідно, вони можуть мати різне пояснення. Використання подібних понять, якщо і виправдано для оцінки статистичного матеріалу, мало придатне для аналізу сутності інфантилізму. У застосуванні клініцистів вельми невизначені запозичені у психологів поняття ідентифікації, самосвідомості і самооцінки, мотивації, в яких бажане для індивідуума або очікуване ним по-різному співвідносяться з його критичною оцінкою реального. Аморфні поняття залишають малообґрунтованими висновки про інфантилізм як варіант «недорозвиненості».